kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50

Богдан Гаврилишин. Канадієць за паспортом, українець в душі

FacebookTwitterGoogle+Google GmailShare

«Проживши три чверті свого життя поза межами України,
я завжди і всюди представлявся:
“Богдан Гаврилишин, українець”.

Простий хлопець із західноукраїнського села завдяки своєму таланту, наполегливості та при Божій підтримці став відомим греко-католиком на увесь світ, одним з найвпливовіших українців у світі! Це реальна історія – приклад для молоді, як іти тільки вперед, падаючи, підніматись, мріяти і досягати своєї мети.

«Дійсний член Римського клубу, іноземний член Національної академії наук України, член Міжнародної Академії Менеджменту, член Світової Академії Мистецтва та Науки, член Ради Фонду Жана Моне для Європи, член Наглядової Ради Української Правничої Фундації, Академік Міжнародної Академії менеджменту та Світової академії мистецтва та науки, член «Baden Powell Fellowship», голова Наглядової Ради Міжнародного центру перспективних досліджень, Голова Крайової пластової ради, Президент Тернопільської Академії Народного Господарства, Голова правління Міжнародного Фонду «Відродження», один з учасників ініціативної групи «Першого грудня», спів ініціатор, «хрещений батько» світового економічного форуму в Давосі, у 2010 році заснував Благодійний Фонд «Богдана Гаврилишина» для підтримки молоді, засновник інституту МІМ у Києві, радник найвищих осіб держави. За життя вийшло кілька книг Богдана Дмитровича, серед яких “Дороговкази в майбутнє. До більш ефективних суспільств” (1980) та “Залишаюсь українцем” (2011).
Отримав чимало!!! нагород. Комісія Київради з питань найменувань схвалила перейменування вулиці Ванди Василевської на честь відомого економіста Богдана Гаврилишина
Головував на семінарах у 89 країнах, давав лекції навіть у так званому «Університеті для молодих Президентів» у Римі. Серед друзів у Гаврилишина: Моріс Сове (міністр у Федеральному уряді Канади) і Жанна Сове (перша жінка генерал – губернатор у Канаді), доктор Отто фон Габсборг, Джордж Сорос…На рівні спілкувався з Маргарет Тетчер, Індірою Ганді, Гельмутом Колем…
Так, це – лише частина досягнень Богдана Дмитровича Гаврилишина. Диву дивуєшся, як він міг усюди встигати, усім приділяти увагу, відповідально ставитися до своїх обов’язків? І водночас залишатися скромною доброю врівноваженою людиною!!!
Дитинство
«Всі, хто його знав у дитинстві, розуміли, що ця дитина має добру голову!» – розповідає про пана Богдана його старша донька Патриція Гаврилишин. Ми спеціально зустрілися вдома у пані Патриції, аби зсередини відчути домашню атмосферу, в якій перебував пан Богдан при житті.
Пані Патриціє, що Вам батько розповідав про своє дитинство?
До 18 років він жив в Україні. Народився 19 жовтня 1926 року в селі Коропець на Тернопільщині. Згадував часто, як його, наймолодшого, дуже любила мама, як тато, який закінчив лише 3 класи, мріяв, щоб син отримав якнайкращу освіту. Пережив голодомор, але не любив згадувати цей період життя. Він – очевидець австро-угорської, польської, радянської, німецької окупацій. Тому уже в дитинстві вимушений був знати кілька мов. Тато розповідав, що спрагу до знань привив йому місцевий священик, якого він усе життя вважав своїм вчителем. Під час Другої світової війни змушений був ховатися вночі по сусідських стайнях, бо мав шанс, як і старший брат, бути засланим до Сибіру.
Чому він опинився у Німеччині?
Коли татові було 18 років, він потрапив до рук німців , які відправляли молодих людей до Німеччини на примусові роботи. Навіть зі своєю матір’ю не встиг попрощатися. І більше її не побачив! Вона відмовилася покидати Україну, бо до останніх днів чекала в селі на свого старшого сина і не знала, що він загинув у ГУЛАГу.
Утім, йому вдалося втекти з робочого табору. Що про це знаєте?
Так, з двома друзями. Разом вони проходили від одного табору до іншого, щоб залишитися живими. Голодували, їли зі смітника І не соромилися потім розповідати про це. «Я не раз був у ситуації, коли життя висіло на волосинці» – зізнавався батько. Їхнім порятунком був український табір для біженців у Карлсфельді біля Мюнхену. Саме там він закінчив середню школу. Потім переїхав до іншого табору українських біженців в Елвангені, куди було прийнято його рідню.
Він дуже радів, що вдалося переїхати до Канади. Що стало причиною?
Одного разу в цей табір приїхали представники канадського підприємства, яке виробляло папір. Татові в 21 рік запропонували переїхати до Канади і працювати лісорубом. Звісно, хто знав мого тата, то він не дуже силач (сміється), однак, це була для нього велика можливість! І так, 31 серпня 1977 року Богдан Гаврилишин на судні з милозвучною назвою «Свобода» прибуває в Галіфакс.
Які перші враження?
Пам’ятаю, неодноразово розповідав нам, він не мав тоді навіть паспорту, йому дали 5 канадійських доларів і сказали: «Welcom to Canada, mister Hawrylyshyn!». Тато казав, що він був дуже вражений, що йому дали можливість там, в Канаді, бути вільним! І тому він сам собі обіцяв ніколи не брати іншого паспорту. Однак, сила волі, спрага до навчання змусили його самотужки вивчити англійську і він вступає до найкращого вузу в Торонто на спеціальність «Інженерія».
У своїй книзі Залишаюсь українцем» він писав: «Наступного дня на першій сторінці газети «Globe and Mail», яка мала величезний тираж, з’явилася моя фотографія з моїм молодшим другом під заголовком:»Лісоруба-переселенця прийнято до Університету Торонто».
Як познайомилися Ваші батьки? Мама, українка за походженням, уже народжена в Канаді.
Мої батьки – пластуни. Разом з чотирма друзями тато створив в Торонто першу групу Пласту. У Крайовій Раді відповідав за відносини з іншими громадськими організаціями. За словами мами, на його шкарпетці вона побачила велику дірку і так вони познайомилися (сміється). Така історія моїх батьків. Мама працювала офіціанткою, не пішла вчитися, аби дати можливість здобувати освіту татові. Він за це був дуже вдячний.
Де ви народилися?
Ми народились в Канаді: брат, я і сестра. Жили в Південному Квебеку.
«Після закінчення університету в Торонто, тато спочатку пішов працювати в ту ж компанію, де раніше був лісорубом, а тепер – інженером. Шляхом голосування його було делеговано представляти канадійську молодь на Світовій Асамблеї молоді! Це для нього самого був подарунок долі! І це тоді, коли він не мав паспорту і громадянства. Також писали газети про це. Закінчив магістратуру, займався винаходами.
У 1957 році Компанія ALCAN свого працівника Богдана Гаврилишина відправляє до Швейцарії на навчання в школу менеджменту для молодих інтернаціональних кадрів. Як сприйняла ваша родина переїзд?
Спокійно. Батька вабила Європа давно. Директор Центру навчання менеджменту Пол Генні уже тоді бачив його своїм наступником! І в 1960 тато починає викладати, впроваджуючи нові курси лекцій. Став професором, потім – 18 років був директором центру.
Відомо, що батько Богдана Дмитровича, який сам закінчив лише 3 класи, мріяв, щоб син отримав найвищу освіту.
Пам’ятаю, коли тато отримав докторат, я з ним полетіла в Канаду до діда Гаврилишина. Йому тоді було 83 роки і він лежав у лікарні. До речі, дід більшу частину свого життя прожив у Канаді, жодного слова не говорив англійською, бо завжди думав, що повернеться додому. Мій тато йому показав диплом і каже: «Я – доктор, професор, як ти хотів!» І коли ми повернулися у Швейцарію літаком, нам одразу ж повідомили, що дід помер. Його мрія здійснилася: його Данко отримав найвищу освіту!
А Вам, своїм дітям, пан Богдан які настанови давав?
Пам’ятаю, нам він також говорив: ви можете робити, що хочете, але треба вчитись! Тато був строгий у тому, що був об’єктивним. Він часто був у відрядженнях. Як був у Женеві, ми разом обідали, вели тематичні бесіди. Він був дуже активний. Нам, буває, хочеться у вихідні поспати, а він нас тягне, скажімо, на лижах кататись.
В дитинстві ви жодного разу не були в Україні. І не могли бути, звісно. Що про Україну тоді розповідали вам батьки?
Тато нам передав відчуття бути українцями. Вдома ми розмовляли українською. Часто нам казали: «А, Росія!». Тато вчив, що «ви кажіть: «Ні! Україна! Старша сестра Росії. Так, вона тимчасово в Радянському Союзі. Він, до речі, ще в 78 році передбачав розпад Союзу.
Коли вперше Богдан Гаврилишин потрапив до України?
Вперше після еміграції тато приїхав до України в 1972 році. Він був запрошений в складі офіційної делегації в Москву. Але поставив умову: прибуду з дружиною та 18-річним сином і поїду в Україну на могилу матері. Потім наводив контакти, підтримував. І з 80-х років жив уже на 2 країни, літав між Женевою і Києвом. Він завжди хотів повернутись до України і вірив, що може їй допомогти розвиватися.
Чим займався? Був радником першого Президента України, чотирьох голів Верховної Ради та трьох Прем’єр – міністрів…
Спочатку в 1988 році заснував Інститут менеджменту в Києві, спільно з Соросом створив Фонд «Ренесанс». Він був не політичним радником усіх Президентів на громадських засадах. Але, казав, що ні один з них не все зрозумів, що треба робити, аби країна стала демократичною та європейською державою» . Тому покладав велику надію на молодь – в 2009 році створив Фонд «Богдана Гаврилишина» для підтримки української молоді, яка будуватиме майбутнє України.
В 11 років ще в Україні, у Львові став пластуном. Казав: «Якби я не став пластуном, моє життя було би зовсім інакше, я був би зовсім іншою людиною». Як ви думаєте, чому?
Йому близькі були принципи «Пласту» і він не зраджував їм ніколи протягом усього життя. «Саме батько, член Світового конгресу пластунів, домігся визнання українського пласту у всьому світі. Тому, коли він помер, пластуни вартували біля його труни (сльози на очах), проводжали… Було дуже гарно
Прощання з Богданом Гаврилишиним відбулося в Києві 28 жовтня в храмі Святого Миколая Чудотворця УГКЦ на Аскольдовій Могилі. Чому саме цей храм обрали?
Цей храм тато відвідував і дуже любив за життя. Українська Греко-Католицька Церква – це його дитинство.
Він ще встиг відсвяткувати свій 90 ювілей. Прийшло багато людей.
Я дуже рада, що йому вдалося ще відсвяткувати своє 90-річчя. Він переконався, що його любить чимало людей, адже весь зал Палацу «Україна» вщент був заповнений. Я вдячна Богу, що була поряд у той момент, як він відійшов. Він помер, як і мріяв, в Україні. Також ми знали, що він хоче бути похованим біля своєї мами в Коропцях. Україна для нього була, як повітря. Він вважав, що Україна – багата держава: розумні люди, природні ресурси. Треба міняти не лише політичну систему, але й менталітет. Він залишив нам свої принципи, ми можемо продовжувати його роботу. Він живе в нас!
Данило Мазур

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.