kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50

Отець Пантелеймон Трофімов, ЧСВВ: “Церква не вірить у привидів”

Share

Пропонуємо вашій увазі кілька фрагментів з інтерв’ю для інтернет-видання «Християнин і світ» о. д-ра Пантелеймона Трофімова, ЧСВВ. Ректор Василіянського інституту розповів про напругу, підводні течії й особливості об’явлення останніх речей для християн.

Отче, як пояснити напругу між всепрощаючою Божою любов’ю та одночасною відплатою людей за власні гріхи? Чи можемо ми говорити про суперечку: Бог – це любов vs свобода вибору людини?

Це не суперечка, це антиномія – правда, яка ґрунтується на двох полюсах, тобто два протилежні твердження становлять правду і між ними існує логічна напруга. Якщо один складник заберемо, то істину не можна вважати повною, правдивою. Тому перед людським гріхом одночасно присутні і Божа любов, і Божа справедливість. Чогось одного недостатньо.

Ще більше зрозуміти напругу між Божою любов’ю і справедливістю допомагає теорія кенозису: Бог себе применшує, коли творить якесь буття, що може сказати Йому «ні»; створивши людину зі свобідною волею, Бог відмовився від свого напередзнання. Отже, коли Бог відмовляється від свого знання про долю конкретної людини, максимально посилюється свобода вибору людини, яка може обирати власний шлях, який або веде до спасіння, або ні.

Якщо Божа любов і справедливість завжди присутні й це допомагає людині боротися зі своїми пристрастями, то чи можемо ми говорити про спасіння усіх – апокатастазис?

Так зване «спасіння усіх», як бачимо, суперечить багатьом біблійним уривкам. Зокрема главі 25, стиху 41 Євангелія від Матея, де йдеться про відділення овець від козлів під час Страшного суду – одні підуть до життя вічного, а інші – на вічні муки. Але водночас у Біблії теж можна прочитати такі уривки, що вказують на спасіння усіх. До прикладу, в Першому посланні до коринтян 15, 28 сказано, що врешті-решт Бог підкорить усе, Він буде «все у всьому». Також у Першому посланні до Тимотея 2, 4 – про те, що Бог хоче, щоб усі спаслися і до розуміння істини прийшли.

У питанні про апокатастазис є проблема поразки Бога. Адже, якщо не всі спасаються, то виходить, що Бог зазнає поразки… Звичайно, про марноту жертви на хресті ми говорити не можемо. Просто хтось обирає спасіння, а хтось іде іншим шляхом – людина наділена свободою волі.

Сергій Булгаков – один із сучасних авторів, прибічник ідеї спасіння усіх. У праці «Невеста агнца», покликаючись на Григорія Ніського, Орігена, Ісаака Сиріна, отець наводить аргументи на користь вчення про спасіння всіх: за зло, яке завжди скінченне, не може бути вічного покарання. Водночас Ісаак Сирін каже, що Бог наперед знав, що Адам і Єва падуть, тобто Він знає, що частина Його сотворіння вічно перебуватиме в пекельних муках, відходитиме від свого Творця. Бачимо, що навіть тут присутня оця антиномія, про яку ми говорили на початку: одночасна дія Божого всезнання, що люди відступатимуть, і Божої любові, адже всі будуть спасенні.

Також на виправдання теорії апокатастазису існує думка Орігена, що людина грішить, бо не володіє повнотою знання. Отже, цей гріх не можна до кінця назвати свідомим. На думку цього богослова, після смерті людини відбувається її очищення через глибше пізнання Бога. На цю ж ідею можна натрапити в Сергія Булгакова, який каже, що при зустрічі з Богом людина бачить повноту правди у Творці. Очищення – це розділення в нас добра від зла через зустріч із Богом. Коли людина переходить через цей процес і бачить істинну правду, то не може її не прийняти.

Є ще теорія останнього вибору: час після смерті – ще не остаточна смерть, але зустріч з Ісусом Христом, коли людина усвідомлює правду про своє життя і бачить, що Бог – сама любов. У цей момент творіння не може сказати «ні», не прийняти Бога.

Яка офіційна позиція Католицької і Православної Церков щодо можливого спасіння усіх?

У православ’ї досі чинні анафематизми, прийняті за імператора Юстиніана, де відлученими від Церкви є всі ті, хто говорить про загальний апокатастазис. За це вчення анафемізували Орігена, Євагрія та Дідима Сліпця. Та бачимо, що такі відомі сучасні православні богослови, як Павло Євдокімов і Сергій Булгаков усе одно висловлювалися на користь спасіння всіх. Офіційна католицька позиція теж вказує на чіткий поділ між праведниками і грішниками після смерті, тобто заперечує апокатастазис.

Якою є есхатологія протестантів?

Про єдину деномінацію для всього протестантства ми не можемо говорити, оскільки немає однієї офіційної думки. Можна тільки згадувати вчення різних богословів. За Мартіном Лютером, до прикладу, після смерті душа відділяється від тіла і перебуває біля Бога у стані сну до Страшного суду. Ця ідея співзвучна з поглядом сирійських отців. Протестантська есхатологія в цілому заперечує існування чистилища – є тільки рай або ад.

Варто пам’ятати про три «solo» Мартіна Лютера, за допомогою яких можна спастися і прийти в Царство Боже: перше – тільки Святе Письмо, друге – тільки ласка Божа, третє – тільки віра. Всі інші намагання і зусилля, як, до прикладу, сповідь, покаяння тощо були ніби виявом зухвалості людини, яка вважає, що може якось вплинути на волю Божу.

На поглядах Лютера часткова сформувалася кальвіністська есхатологія, яка говорить про подвійну предистинацію – Бог наперед призначив одних на життя вічне, а інших – на вічну загибель. Чому? Людина не може такі запитання задавати, бо ми, як творіння, не можемо знати намірів Творця, а тим паче – впливати на них.

Серед богословів-протестантів ХХ століття популярні теорії воскресіння відразу у смерті (Карл Барт, Еміль Брюнер): після смерті не існує часу, тому людина відразу воскресає, бо правдива людина – це єдність душі й тіла, які можуть бути тільки в часі. Тобто відкидається ідея партикулярного суду, а відразу після смерті людина предстає на Страшному суді, після якого на неї чекають або вічні муки, або вічне блаженство.

Треба розуміти, що це не офіційна думка усіх протестантів, це тільки теологумен так званого атемпоралізму (відсутності часу), який зараз інколи використовують і католицькі богослови. Для того, щоби припинити вплив подібних ідей на католицьке богослов’я, в 1979 році Ватикан видав документ «Деякі питання есхатології», де закликав не відходити в питаннях есхатології від традиційних літургійних текстів, а в 1991 році оприлюднив документ «Окремі актуальні питання есхатології».

Чи може людина щиро каятися після смерті?

Якщо слідувати теорії апокатастазису, то може. Але офіційна традиція і Західної, і Східної Церкви каже, що покаяння після смерті неможливе.

У чому різниця між адом і пеклом?

У східній традиції є ад і гієна/пекло. Гієна – остаточний стан мук, який можливий після Страшного суду. Ад – місце перебування грішної душі від смерті до Страшного суду. Саме з аду, коли ще немає повноти мук, але є тільки їхнє очікування (муки сумління, неможливість бачити Бога), ймовірне звільнення за молитвами живих.

Офіційна позиція Церкви полягає в тому, що пекло існує, як і вічні муки. Проте Церква не догматизує, хто саме перебуває в пеклі. Бачимо, що вона проголошує святих, але ви ніколи не почуєте, щоб офіційно визнали перебування когось у пеклі.

А як тоді щодо анафеми?

Анафема – це відлучення від спілкування з Церквою. Якщо хтось помирає під анафемою, це не означає, що ця людина повинна перебувати в пеклі. Бо ніхто не може знати, чи в останню хвилину перед смертю єретик, атеїст чи будь-який інший противник Церкви не покаявся.

Яка відмінність між юдейським шеолом і новозавітним адом?

У часи Ісуса Христа вже було вчення про воскресіння й говорили, що в шеолі є два стани душі: лоно Авраама, де перебувають праведники, та місце, де сидять грішники. Ще давніша юдейська традиція стверджувала, що в шеолі перебувають усі: і праведники, і грішники. Ми знаємо, що Христос спустився в ад і вивів усіх праведників.

Ви згадували про те, що молитви за померлих допомагають душам відбувати покарання. Чи є різниця між загальними молитвами за всіх померлих і молитвами за кожну окрему душу, яку згадують по імені?

Тут треба розуміти вплив семітської культури на богослов’я, адже для семітів ім’я – це не формальна назва, але те, що виражає глибинну сутність і встановлює духовний зв’язок, уприсутнює того, хто прикликається. Тож коли в молитві згадують конкретне ім’я померлого, тоді встановлюється зв’язок і Бог згадує усопшого. Також потрібно зважати на традицію Церкви перших віків, коли також померлих згадували поіменно.

Звичайно, можна сперечатися, чи доцільно на Службі Божій читати всі написані на картках імена, особливо, коли їх дуже багато. На моє переконання, все ж таки варто. Східна Церква робить більший акцент на молитві за померлих, ніж Західна, бо згідно з її вченням, душі померлих, які перебувають в аді, можуть бути звільнені до воскресіння завдяки молитвам за їхнє очищення. У Католицькій Церкві молитви допомагають тільки тим, хто перебуває в чистилищі. Так процес очищення може прискоритися.

Раніше самогубців ховали поза кладовищем, бо вважали, що своїм вчинком вони особливо уневажнили Божу волю. Чому зараз таких людей ховають у межах цвинтаря?

Таке рішення теж ґрунтується на ідеї останньої хвилини перед смертю. Можливо, самогубець покаявся в останній момент і звернувся до Бога. Тому люди не можуть визначати і говорити про когось, що він чи вона перебуває в пеклі. Та Православна Церква досі не приймає цієї теорії передсмертного навернення, тому самогубців можуть ховати поза кладовищем.

Чи можна говорити про спасіння нехрещених, зокрема нехрещених немовлят?

Раніше була поширеною думка, що нехрещені немовлята відразу потрапляють в пекло, бо несуть у собі первородний гріх. Та зараз Католицька Церква схиляється до думки, що ми можемо сподіватися на спасіння нехрещених.

Вам не здається, що є частка несправедливості в тому, що немовлята повинні нести відплату за гріх, який не відбувся за їхньою свобідною волею? Адже людина розкаюється у гріхах, які вона вчинила за власним вибором, натомість немовля не обирало бути хрещеним чи не хрещеним, це було завданням його батьків, лікарів тощо. Тоді чому дитина повинна платити за чужі гріхи?

У цьому є доля правди. Не так давно у католицькому середовищі вважали, що нехрещені діти потрапляють у так зване лімбо, де вони не зазнають вічних мук, але позбавлені можливості споглядання Бога. Ось своєрідне полегшення за «несвідомість» гріха: замість вічних мук – неможливість бачити Бога, неповнота блаженства.

Щодо питання воскресіння і возз’єднання духа і плоті: чи може цьому якось перешкоджати кремація?

Абсолютно ні. Існують різні спекуляції навколо воскресіння плоті людини, яку з’їла риба, а рибу люди і так далі. Але це не повинно бути предметом богословських дискусій. Відомо, що матерія нікуди безслідно не зникає, а зберігається у Всесвіті. Немає значення у якому саме вигляді. Тому зараз Католицька Церква допускає кремацію. Але Православна досі ставиться до цього негативно.

Як пояснити феномен клінічної смерті: повернення з потойбіччя чи видіння?

«Клінічна смерть» – медичний термін. Це явище не можна назвати правдивою смертю з погляду християнства. Більше говорити про клінічну смерть почали після виходу книги Раймонда Моуді «Життя після життя», де автор зібрав свідчення багатьох людей, які мали зупинку серця і переживали щось особливе на кшталт світла вкінці тунелю, уривки з життя тощо. Офіційно Церква ніяк це не коментує, а лікарі припускають, що це галюцинації, які переживає організм через брак кисню. Цікаво, що ті, хто переживають такий стан, не мають однакових видінь. Просто в нас склався поширений стереотип, що це світло в кінці тунелю і так далі через названу працю Моуді.

Чому ми поминаємо душу померлого на 3, 9 і 40 день від смерті?

Це традиція тільки Східної Церкви, яка пов’язана із вченням про митарства. Вважають, що після розлучення душі й тіла, душа до третього дня перебуває поблизу від плоті, на землі. Після цього вона йде по митарствах. І тут є розбіжності: згідно з одним уявленням душа митарствує до 9-го дня, згідно з іншим – до 40-го. На 40-й день постає перед Господом, тоді ж одержує остаточний вирок щодо її стану до воскресіння. Існує думка, що до 9-го дня душа в супроводі з ангелами зустрічається з демонами на митницях, а після цього мандрує самостійно. Різні агіографічні джерела кажуть, що у проміжку між 9-м і 40-м днем вона може відвідати ад і рай.

Як душам допомагають так звані поминальні цукерки і печиво на могилах, а також хрести на місцях аварій?

Ніяк. Це або людські забобони, або залишки язичництва. До прикладу, поминальні солодощі – це відгомін язичницької тризни за померлими. А хрести на місці смерті – своєрідний оберіг, віра у привиди померлих, які раптово пішли з життя, і що нібито їхні душі блукають на тому місці неприкаяні. Але Церква не вірить у привидів! Звичайно, священик повинен остерігати людей від таких забобонних дій, але, на жаль, ці звичаї глибоко вкорінені у Східній Церкві.

Що для Вас залишається “terra incognita” в есхатології?

Уся есхатологія – це таїнство. Ми нічого тут не можемо стверджувати напевно, можемо тільки висувати припущення, здогадки, ґрунтовані на Святому Письмі та літургійних текстах. Найбільшою напругою, звичайно, для мене залишається питання спасіння усіх. Це – виклик для есхатології. Напруга в тому також, що тут не можна дати вичерпних відповідей, як і у тринітарному богослов’ї. Чи можемо ми пояснити внутрішньотроїчне життя? Достеменно – ні, бо це теж таїнство. Людина ніколи не зможе ці таїнства осягнути своїм розумом. Навіть об’явлення святим Царства Небесного не можна вважати безапеляційним джерелом, бо кожному було дано побачити відповідно до його рівня і можливостей сприйняття, в його культурному контексті, відповідно до його світосприйняття.

Джерело: osbm.in.ua