kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50

«Церква – це та спільнота, яка об’єднує людей і підносить їх на відповідний духовний рівень», – Владика Йосиф Мілян

FacebookTwitterGoogle+Google GmailShare

Останнім часом у представників Пасторально-міграційного відділу УГКЦ на чолі з владикою Йосифом (Міляном) побільшало роботи. З різних країн все частіше надходять листи від українців греко-католиків, які потребують душпастиря і просять надати священика. Голова ПМВ відвідує закордонні громади, вивчає ситуацію і намагається забезпечити духовні потреби вірних у країнах, де немає єрархічної структури УГКЦ. Так, протягом останніх років були засновані греко-католицькі громади в ОАЕ,  Туреччині, на Кіпрі. В інтерв’ю владика Йосиф розповів про особливості заснування громад в різних країнах, зокрема мусульманських, про співпрацю з місцевою вадою і Церквою, про потреби в душпастирях для служіння на місійних теренах і їхню підготовку.

image

Владико, у Греції не так давно призначили нового греко-католицького єпископа – владику Мануела Ніна. Ви побували на його хіротонії у Римі і під час візиту до Греції мали нагоду поспілкуватися з Апостольським Екзархом безпосередньо. Як він налаштований до нашої Церкви, які перспективи розвитку УГКЦ у цій державі, де доволі потужне російське лобі, зокрема і православне?

Єпископ Мануель Нін – іспанець, який викладав у Папському Східному Інституті, в Грецькій колегії у Римі. Він єпископ з числа монахів. Виглядає позитивним чоловіком, доброю людиною. Він позитивно налаштований до питань, проблем і викликів нашої громади у Греції.

Ми мали з ним досить конкретну розмову щодо нашої співпраці. Наша громада – це велика підтримка Грецького Екзархату, католицького, східного. У них дуже мало вірних, і вони їх втрачають. Тому наші українці греко-католики є великою опорою і надією Грецького Екзархату.

Владика усвідомлює і розуміє, що допомагати українцям греко-католикам – це допомагати локальній Церкві. Екзарх відкритий на виклики, які стоять перед нами. Споглядаючи на душпастирські потреби нашої Церкви, він готовий був би взяти принаймні ще двох священиків, і то вже,  для кращої душпастирської обслуги наших вірних.

Тож ми вирішили майже всі питання, які нас турбували. Маємо надію, що наша співпраця і рівень душпастирської обслуги нашим вірним в Греції набере нової сили і нових обертів.

Українці в Греції – хто вони, де вони зосереджені  і які регіони найбільш потребують душпастирської опіки?

Принаймні одного священика потрібно до Атен вже сьогодні. І ще одного до міста Патри. Це портове місто, де багато наших вірних, які готові підтримати і зорганізуватися в громаду. Є римо-католицька церква, парох якого абсолютно відкритий на потреби нашої громади. Ми мали коротку молитву і зустріч в цьому храмі. Були люди з Кіровограда, Донецька, Вінниці, – як україномовні, так і російськомовні. Щирі, відкриті, гарні. Нам бракувало часу на розмову, зачиняли церкву, а ми ще з півгодини розмовляли на сходах.

І що найбільше турбує українців у Греції?

Людей цікавили різні питання. Вони найперше хочуть бути разом. Українцям бракує діалогу.  А Церква – це та спільнота, яка об’єднує людей і підносить їх на відповідний духовний рівень. Бог, Божі заповіді і Боже Слово об’єднує. А Ідея Христової благовісті є тим цементуючим засобом, де чуються всі комфортно і рівно, а головно єдино.

Мені здається, що християнські підвалини життя кожної людської душі загострюються в міграції. Людина лишається сам-на-сам з собою, зі своїми проблемами. Вона не має там родини чи близьких, кому б можна було поскаржитися чи з ким порадіти. Організація такої Церковної спільноти була б дуже на часі і конечно потрібна, щоби люди могли заспокоювати свої людські і духовні потреби.

Яка на сьогодні ситуація в Греції?

У Греції маємо поки одного священика. Він служить в Атенах кожного дня. Ще один може доїжджати. Є три сестри-монахині, Сестри Чину Святого Василія Великого, які катехизують, допомагають у Церкві, проводять табори, зустрічі з дітьми і молоддю. В Атенах є три українські школи. Невеликі. Могла б бути одна. Але ми українці – мусимо мати три школи (посміхається).

УГКЦ дісталася нарешті і Кіпру. В останній день травня Ви відслужили на острові першу Літургію і заснували громади у Нікосії та Лімасолі.  Розкажіть, як це сталося?

Люди закидали нас листами, просили священика. Під час нашого візиту до Кіпру ми відслужили Літургії у Нікосії і Лімасолі. Служили у маронітських храмах. Було небагато наших людей, були післялітургійні зустрічі з ними. Люди бажають Літургії. Люди бажають молитви.

Зустрічалися з архиєпископом Маронітської Церкви. Вони готові допомагати, дати утримання, житло, тобто сприяти нам абсолютно в усьому.

Думаю, на Кіпрі поки вистачило б одного нашого священика, який би обслуговував Нікосію як столицю і Лімасол.

Питання в тому, щоби знайти гідного кандидата на служіння?

Властиво так. Треба священика, який бодай би спілкувався англійською чи грецькою. Ми думали відправити на Зелені свята священика, але не вийшло. Тепер о. Любомир Яворський відслужив там службу. Ми шукаємо кандидата, якого хочемо відправити туди на сталу пасторальну працю.

Наразі спостерігається серйозні здобутки у розбудові парафій за кордоном: ОАЕ,  Туреччина, Кіпр. З чим ви пов’язуєте таку тенденцію? Адже українці не поїхали в ті країни рік чи два тому, але саме зараз почали потребувати духовної опіки і просити священика.

Свята Софія УГКЦ

Якщо говорити про ОАЕ, там організація нашої громади пов’язана з Революцією Гідності. Коли вона відбулася, наші люди усвідомили свою ідентичність, і стало питання: «Хто ми? Чиїх синів? Чиї ми діти?». В ряді цих запитань «свого», питання своєї Церкви. Думаю, це було поштовхом. Вірні попросили священика, а сьогодні його одного вже замало. Цього року на нашій Пасхальній Літургії було понад тисячу осіб. Тож треба бодай ще одного священика до Еміратів і якнайскоріше.

Бог допускає певні ситуації, коли людині розвиднюються очі на певні її потреби: духовні, матеріальні, культурні. Ми не раз йдемо містом, поспішаємо, нічого не бачимо навкруги, а одного разу зупиняємося і дивимося на прекрасні балюстради, балкони, скульптури. Ми могли ходити попри цей будинок роками і не бачити цієї архітектурної краси. Так само в духовному житті – Господь Бог має для кожного свій час, свої умови і свою стежку, якою приведе до Себе.

Чи відрізняється розвиток УГКЦ у мусульманських країнах? Взяти ту саму Туреччину й Емірати. Чи складніше там душпастирювати, порівнюючи, скажімо, з Європою?

Туреччина як мусульманська країна має свої особливості і свої закони, де, наприклад, православний чи католицький священик не може вийти на вулицю в рясі. Це зумовлено законодавством. І це очевидно обмежує працю не тільки нашої Церкви.

Якщо дотримуватися чинного законодавства мусульманських країн (у даному випадку говоримо про Туреччину), то в міру тих можливостей можна розвивати наше душпастирство. Римо-Католицька Церква там присутня. Працює дуже обережно, але християни, які живуть в Туреччині, мають нагоду користати з того служіння.

Турки сьогодні дуже інтелігентно проповідують іслам, дуже місйно. Залучення до мусульманства у середніх віках було інакше. Турки працюють місійно навіть серед християн.

Очевидно, боротися з законодавством у мусульманських країнах ніхто не буде, і цього не треба робити. Але, шануючи законодавство мусульманської країни, є шанс розвивати там нашу Церкву і давати духовне окормлення нашим вірним.

Для нас Туреччина – дуже важлива країна. Це частина тієї держави, звідки до Києва прийшло християнство. Ми його там відроджувати не будемо. Але будемо шанувати ту землю, де ступали перші кроки наших архиєпископів.

У Туреччині дуже багато наших людей, особливо жінок, які створили свої сімї, і християнська позиція є досить виразною, яка скеровує їх на практикуюче релігійне життя, особливо у сфері християнського виховання своїх дітей.

У яких містах?

У Стамбулі, в Ізмірі. Там дуже активні жінки. Зазвичай їхні чоловіки індиферентні до релігії, зокрема до ісламу. Але не забороняють дружинам сповідувати християнство і виховувати дітей так, як вони бажають. Під час мого візиту до Туреччини ці жінки казали мені: давайте вже священика, бо як будемо виховувати своїх дітей?  Я їм кажу: просто будьте християнками – і це буде місія для ваших дітей. Моліться, шукайте Церкву, ходіть до Церкви, відзначайте свята, читайте Святе Письмо, вчіть своїх дітей Божому Слову, заповідям, – і за ними самі живіть.

Ви відзначили, що наразі священиків УГКЦ вже потребують Кіпр, Греція, ОАЕ і Туреччина. А в яких ще країнах не вистачає душпастирської опіки українцям?

Португалія, Грузія, Китай (Шанхай), Японія.

Щодо Китаю, до нашої канцелярії на Різницькій приходили українці, які мешкають у Китаї. Вже налагоджуємо співпрацю, моніторимо ситуацію. Там є українське товариство. І люди хочуть українського священика, греко-католицького.

В Японії є багато наших молодих людей, науковців, які працюють в сфері IT-технологій. Багато з них – з Західної України. Час від часу хтось з наших душ пастирів, з ти чи інших мотивацій туди прибуває. Був нещодавно Владика Борис (Гудзяк) і зустрічався з нашими греко-католиками на молитві.  Тож треба діставатися Японії.

В Індії є наші люди, але не атакують нас листами, як з інших країн.

Наше душпастирство набирає обертів у Прибалтійських країнах, зокрема Латвії і Естонії. Священик, який душпастирює в Естонії, вже почав надавати опіку нашим вірним у Гельсінкі.

Ми пробуємо гасити вогонь, де він розгоряється і  де є потреба у тій благодатній волозі, яку приносить наш священик. Але ми мусимо працювати на перспективу. Церква має створити місійний інститут. Ми мусимо робити якісь квоти у семінаріях, де будуть священики готуватися виключно для місійної праці. На мою думку, має бути створена група семінаристів, які з першого курсу будуть спрямовані на місії. Вони мають розуміти, що не будуть душпастирювати в Україні, що кожні канікули мусять їхати за кордон вивчати душпастирську специфіку, право, культуру, звичаї та традиції тої чи іншої країни, а особливо мову. Тоді потреба в священиках для емігрантів може бути вирішена.

А наразі їх бракує чи вони не відповідають вимогам?

Охочих не бракує. Але серед тих охочих, на жаль, є дуже мало, кандидатів, які відповідають місіонерським критеріям.

Перша умова – це має бути глибоко духовна особа. Також майбутній душпастир мусить знати мову тієї країни, або хоча б англійську. Він має бути харизматичний і креативний, належного культурного рівня, ерудований.

Нещодавно завершився спецкурс з місійного служіння, який вшосте організував ПМВ. Чи бачите ви потенціал у семінаристах? Чи готові ці хлопці для місійної праці в майбутньому?

Є така українська приказка: риба шукає де глибше, людина – де ліпше. Це притаманно всім людям. І нашим семінаристам зокрема, батьки яких хочуть бачити своїх дітей близько дому. Ще до не давно в часі великих свят, наші семінаристи досить масово виїжджали в системі проекту допомоги Церкві на Східних та Центральних теренах України.  Ця допомога була досить важливою. Як для громад УГКЦ, так для самих семінаристів. Велика частина активних хлопців внаслідок цього проекту забажала собі пасторальну працю на цих теренах.

Останнім часом структури, які очолюю, запропонували нашим священикам по цілій Європі і світу представити заявки потреб праці семінаристів на їхніх парафіях. Це катихези, праця з молоддю, допомога в організації дитячих та молодіжних таборів і прощ, це праця поруч з капеланами в лікарнях, війську та в’язницях. Однак масовості в таких потребах з боку парафіяльних священиків не сталося.

Чи дасть їм щось цей спецкурс? Очевидно, що так. Підсилить їх загальний інтелектуальний рівень, розширить світогляд, скріпить надію та додасть впевненості. Принаймні всі їхні пропозиції щодо заангажування їх до такого роду праці можуть бути враховані.

Владика Йосафат (Говера) під час свого виступу перед учасниками спецкурсу висловив думку, що варто його проводити не для семінаристів-старшокурсників, а для початківців. Бо зазвичай, наприкінці навчання хлопці вже визначились з місцем подальшого служіння. Ви про це не думали?

Мені подобається ідея готувати з початку. Але треба готувати окремих людей, які згодяться вступити до семінарії за умови, що вони будуть місіонерами. Тож шукаємо особливих форм та програм такої підготовки, яка б була універсальною та довготривалою Церкви.

Джерело: www.pmv.ugcc.org.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.