kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50

ВАСИЛІЯНСЬКИЙ МОНАСТИР ПРИ СОБОРІ СВ. СОФІЇ В КИЄВІ на початку 20-их р. — початку 30-их р. ХVІІ ст.

Share

ВОЛОДИМИР ГІЩИНСЬКИЙ

Викладач Боршівського коледжу,

член Національної спілки журналістів України

Насмперед, необхідно звернути увагу на те, що ряд дослідників київської старовини ще у другій половині ХІХ ст. аргументовано  переконливо твердили, що уніати в 1596 р. зайняли Софіївський собор і  утримували його з деякими іншими київськими церквами до 1633 р. Зокрема перехід Софіївського собору до уніатів у 1596 р., як твердять відомі дослідники історії Церкви та історії Києва й володіння ним тривалий час є фактом «загальновідомим, який роз’яснень не потребує» (1)  і ніким не заперечувався, так як він перебував у митрополичому віданні й до унії. Взагалі, тривале «володіння митр. Михайлом Рогозою та його наступниками Київо-Софіївським собором ніколи не піддавалось дискусіям». (2)

Уніати володіли в Києві не лише Софіївським собором, в різний час у їх підпорядкуванню в Києві були такі церкви: Миколаївська-Десятинна (практично із першого року унії, з тимчасовими перервами, аж до березня 1636 р.), св. Василія (Трохсвятительська), св. Спаса, Воздвиженська (була десь біля нинішньої Андріївської церкви), що здавна були у митрополичому віданні.  Намісниками (офіціалами) уніатських митрополитів у Києві в різні часи були: Яків Хрустинський, Іван Островецький, Якуб Крушинський, Іван Мужиловський, Григорій Гошкевич, Антоній Грекович,  Мартин Коссак.

Коло справ митрополичого намісника було обширне – насамперед  він здійснював управління маєтками кафедрального собору св. Софії, «строиль села церковная митропольскія», «блюл и дозирал людей», а також збирав митрополичі доходи й мита (пошлини)». Одночасно, митрополичий намісник завідував Софіївським кафедральним собором і керував софіївським монастирем,  що був при ньому.

       Чез брак джерел важко відтворити у всій повноті історію та діяльність василіянського монастиря при соборі св. Софії у Києві на початку 20-х р. –початку 30- х р. ХVІІ ст. (3)

Загалом, намір заснування василіянського монастиря в Києві при катедральному соборі св. Софії можна датувати першими роками становлення Василіянського Чину. Плани щодо заснування в Києві василіянського монастиря, ймовірно, задумував митрополит Йосиф Рутський та предтеча чернечої обнови в Україні Йосафат Кунцевич, одразу ж після першої капітули, яка відбулалася 20-26 липня 1617р. в Новгородичах на якій і засновано Чин. В постановах першої Василіянської капітули значну увагу приділялося заснуванню нових монастирів, які мали стати духовними осередками поширення і утвердження унії. Слід відзначити, що в програмних документах цієї капітули наголошувалося на необхідності якнайшвидшого заснування шкіл, які б належно готували ченців-василіян для активної душпастирської, проповідницької, місіонерської, освітньої діяльності.

Тому серед першочергових завдань, які визначав митрополит Рутський, які планувалося здійснити на виконання постанов Новгородичської капітули Чину в Києві протягом 1618-1619 р.р. (4) було: «при соборі св. Софії слід заснувати василіянський монастир зі школою»Варто наголосити на тому, що митрополит Йосиф Рутський покладав на василіян особливі надії в справі ще більшого утвердження позицій української уніатської  церкви в Києві  Але трагічні події лютого 1618 р. – вбивство  ігумена Видубецькогого монастиря василіянина о. Антонія Грековича, стали на заваді скорої реалізації цього проекту митрополита Йосифа Рутського. Хоча спроби заснувати василіянську чернечу обитель в Києві при св. Софії, саме в цей час, не припинялися, але були безуспішними. Свідченням того може бути згадка «монастиря св. Софії» в документах Люблінського трибуналу від 20 червня 1618 р. (5)

  Однак, за власним свідчення митрополита Йосифа Рутського, василіянську місію, яка мала б заснувати при св. Софії  монастир було  направлено в Київ лише на початку літа 1622 р. (6). А фактичне заснування василіянського монастиря при св. Софії, та початок діяльності василіян в Києві можна ствердно датувати серединою серпня 1622 р.. Саме тоді в Київ прибули чотири василіянські ченці – о. Александр Школдицький, о. Ігнатій Шопорович,  брат Гедеон Власович. Брат Кирило, яких  направив митрополит Йосиф Рутський на постійне перебування при св. Софії. Настоятелем василіянського монастиря при св. Софії був о. Александр Школдицький (7).  Окрім того в Київ разом із василіянами  прибуло також троє світських священиків для обслуги як собору св. Софії та  інших київських церков, що були у володінні уніатів. (8).

       Василіяни привезли зі собою всю необхідну для відправ церковну утвар – яку спеціально подарував Йосиф Рутський: «срібні келих, хрест, та Євангеліє», а також чимало богослужебних книг та різноманітної релігійної літератури. З ними прибув також обоз.  Василіянські ченці привезли зі собою значну суму грошей необхідних для фінасування розбудови монастиря при соборі св. Софії. Готуючись до свята Різдва Богородиці василіяни, за допомогою активних міщан – жителів Києва, жителів навколишніх населених пунктів, на пожертвування віруючих, «прибрали та прикрасили» собор св. Софії (9).

 Взаємини василіян із київською православною громадою протягом півтора місяця їх перебування і діяльності в Києві були взаємотолерантними. Жодного факту неприязні, ворожнечі, як з однієї так з іншої сторони, чи хоча б натяку на них в різноманітних письмових джерелах того часу не зауважено. 

   Та події навколо василіанського монастиря при соборі св. Софії, які відбулися 21 вересня 1622 р. начисто перекреслили подальшу  перспективу толерантних взаємовідносин уніатів і православних у Києві. 21 вересня 1622 р., в день свята Різдва Пресвятої Богородиці, коли закінчувалася Утреня великий натовп православних міщан разом із козаками підійшов до Софіївського собору. Озброєна юрба вдерлася до собору, схопила василіянських ченців, виволокли їх із собору. Чотирьох василіянських монахів було побито. Потім  їх під вартою провели через все місто й ув’язнили. Всю церковну утвар та монастирське майно було пограбовано під час погрому. Вночі арештованих василіян – о. Олександра Шкідлицького (ігумена монастиря), о. Ігнатія Шопоровича, клірика Якова Косовицького та світського чоловіка п. Матея посадили в човен і відправили до козацького монастиря у Трахтемирові. Там вони перебували в ув’язненні (за одними даними біля півроку, за іншими півтора –два місяці),терплячи голод і холод, і всі їх вважали, що вони загинули. Щодо інших василіянських ченців – братів Кирила та Гедеона, то про їх подальшу долю якихось достовірних відомостей не залишилося (10)

Події  пов’язані із монахами софіївського василіанського монастиря набули широкого розголосу. Лише особисте втручання короля Сигізмунда ІІІ врятувало ув’язнених василіян, яких врешті-решт за посередництвом насамперед київського римо-католицького єпископа, за старанням уніатського митрополита а також можливо й за участю київського православного митрополита було звільнено (11).Василіян було  звільнено козаками  з-під варти за умови: щоб ні один із них більше ніколи не смів показуватися в Києві чи київському воєводстві. Незважаючи на такі погрози василіянин о. Ігнатій Шопорович після звільнення  повернувся таки до Києва. І покинув Київ тільки за наполяганням ігумена монастиря о. Олександра Шкідлицького, який мотивував такий свій приказ не бажанням порушити дане слово перед посередниками, які клопотали за їх звільнення.

        Висвітлючи перебування василіян і функціонування василіанської чернечої обителі  в Києві необхідно сказати й про  долю книг та церковних речей, що зберігалися у Софії під час володіння нею уніатами та функціонування при ній монастиря. Така бібліотека мала би бути тут обов’язково тому що того вимагав василіанський устав, який ставив особливий наголос на створенні при заснованих монастирях (12). Очевидно, власна невелика книгозбірня була й при заснованому василіанами у Києві монастирі. П. Жукович, не подаючи джерел своїх відомостей, зазначає, що після 1622 р. уніати вивезли монастирську бібліотеку до Овруча (13).

З огляду на подальший розвиток  суспільно-релігійної ситуації василіянський монастир при соборі св. Софії засновано з великим запізненням, в  час, коли православні уже стали на шлях відкритого витіснення уніатів із Києва. Водночас погром василіанського монастиря при соборі св. Софії супроводжувався також і погромами, захопленнями маєтків уніатської митрополії у Київському воєводстві. (14) А таких випадків було чимало. Все це привело до значного ускладнення міжконфесійної ситуації не тільки в Києві й Київському воєводстві, але й на всіх українських землях, що входили тоді до Речі Посполитої.

Але події 21 вересня 1622 р. навколо собору св. Софії аж ніяк не означають припинення існування василіанського монастиря в Києві. Василіянський монастир, хоч і не гласно, але реально функціонував. Про факт подальшого фунціонування василіанської обителі у Києві  свідчить реляція, час написання якої можна віднести до ІІ-половини 20 р.р. ХVІІ ст., представника латинського духовенства до Апостольської Столиці, в якій серед постійно діючих уніатських монастирів в Україні згадується і київський св. Софії. (14). Дане донесення зафіксувало, як свідчать дослідження унійного періоду історії Софії Київської,  тривалий час функіонування василіанського в Києві  (15).  Більше того, незважаючи на міжконфесійне протистояння ще не раз на вимогу  митр. Йосифа Рутського в 1623-24 рр. до Києва надсилалися василіанські місії для пошуку компромісу із православним духовенством і там тривалий час перебували (16). однак їх масштабність і тривалість встановити неможливо. Свідченням подальшого перебування василіан і функціонування василіанської чернечої обителі в Києві є лист польського короля Сигізмунда ІІІ від 18 березня 1629 р. до Київського  воєводи Томаша Замойського, в якому зокрема йде мова про те, що  митр. Йосиф Рутський вислав до Києва  василіянських ченців для відбудови собору св. Софії та відправлення там богослужіння в якому король просить його протегувати василіанам, які мають намір налагодити постійні богослужіння при кафедрі та потурбуватися про стан самого храму. (17).

 Важливим доказом тривалого безперервного існування на території Софії василіанського монастиря є лист (18) адресований до одного із київських василіан  – о. Рафаїла Кунцевича, проповідника кафедрального собору Св. Софії Київської: «W Bogu Przewielebnemu Oicu Rafaiłu Kuncewiczowy Kaznodziei Katedrałnemu Swientey Sofiy, bratu memu rodzonemu y dobrodzieiowy moiemu odac nałesy Swentey Sofiy | w Kiiowie» («в Богу превелебному отцю Рафаїлу Кунцевичу, проповіднику кафедральному Святої Софії, брату моєму рідному і добродію моєму віддати належить Святій Софії | в Києві») Як вважають дослідники цей лист може переконливо засвідчи факт існування при кафедрі Софії Київської василіанського монастиря на осінь 1623 р. (19). На це вказує насамперед назва посади адресата о. Рафаїла Кунцевича – проповідника «кaznodziej» кафедрального собору Св. Софії Київської. Сам факт наявності при катедрі Софії Київської спеціальної посади кафедрального проповідника свідчить про функціонування тут католицької моделі церковної організації, якою на той час послуговувалися тільки василіани. Звертання «превелебний отець», що також застосовується в листі, є звичним для католицької традиції звертанням до монаха- отця. Особу Рафаїла Кунцевича ідентифікувати не вдалося. Однак відома на сьогодні інформація про адресата – отця-уніата Рафаїла Кунцевича, який перебував у Софії Київськійї на посаді кафедрального проповідника, свідчить про тривалу діяльність при кафедрі василіанської чернечої обителі та повноцінне функціонування митрополичого собору. Та й діяльність при кафедрі спеціально визначеного проповідника, вже згадуваного Рафаїла Кунцевича, вимагала наявності у кафедральній бібліотеці чи монастирській книгозбірні відповідних книг, однак віднайти їх серед значної кількості літератури першої половини XVII ст., що міститься у каталозі Софійської бібліотеки 1769 р., поки що не вдалося (20).

    Ще одним важливим незаперечним доказом тривалої діяльності василіянського монастиря  при св. Софії є лист митр. Йосифа Рутського до нунція Антоніо Санктакроче датований кінцем 1629 р. в  якому він описуючи  свій візит до Києва наприкінці 1629-початку 1930 р.р. (21), зазначає, що місцеві люди очевидно, міщани та київське духовенство), незважаючи на «неприязну» вдачу свого характеру, вже зібрали «основу для спорудження монастирка для тих моїх при кафедрі Святої Софії, які постійно там перебувають» (23).Результатом їх праці була часткова відбудова собору св. Софії та відновлення в ньому на лютий 1630 р. богослужіннь. (24).

Питання належності митрополичої кафедри було одним із найгостріших між уніатами й православними протягом всього часу функціонування уніатської Церкви в Києві. Згідно попередніх пунктів примирення, про які повідомив до Риму 29 жовтня 1632 р. нунцій Онорато Вісконті, Собор св. Софії Київської мав залишатися у власності унійного митрополита. Але вже, на основі остаточних «Пунктів примирення», затверджених королем Речі Посполитої Владиславом ІV цього ж року, кількома днями пізніше, кафедральний храм св. Софія в Києві передається православним. Таке рішення було охарактеризоване Римом як несправедливе та ігнорувалося Святим Престолом ще протягом тривалого часу. 12 липня 1633 р. в наслідок силового вирішення проблеми підпорядкування Софії Київської – собор св. Софії  в Києві остаточно перейшов у юрисдикційне підпорядкування православних. Тоді ж й остаточно перестав функціонувати й василіянський монастир при Соборі св. Софії Київської.

  Всі ці та інші факти засвідчують про тривале  функціонування василіянської обителі при кафедральному соборі св. Софії – із серпня 1622 р. по  липень 1633 р (25 ). Таким чином можна впевнено сказати, що із реєстрацією статуту монастиря (24. 12. 1998 р.), із заснуванням резиденції (13. 07 2001 р.), пізніше піднесеної до статусу монастиря (17 04. 2003 р.) Василіяни на межі ХХ – ХХІ ст.  повернулися в Київ після  більше чим 300 літньої вимушеної відсутності.

Далі буде

Джерела та література

1. Центральний державний історичний архів  України у Києві.- КМФ-32.-Оп.1 Спр. 481.-Арк.1-1зв..

2. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. – Ф. І. – Спр. 2440.

3. Інститут Рукопису Національної  Бібліотеки України ім. В. Вернадського). – Ф. 30. – Спр. 64.

4. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов [в 35 т.-8 ч.].- К., 1859-1914.-Ч. І.- Т.VІІ.-1887.-С-588-589.

5. Акты относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею Т. VІІ. Спб., 1887.-№1.-С.1-2.

6. Вƀсник Западной Россіи.-Вильна, 1865/1866.-Кн. ІХ.-Т. ІІІ.- С.173-174.

7. Памятки.  Архів Української Церкви Monuments Archivum Ecclesiae Ruthenae Т. ІІІ. Вип. 1 Документи до історії унії на Волині і Київщині  кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Упорядн. М.В. Довбищенко. – 2001. -К. 2001.- С.301-303; 323-362.

8. Monumenta Ukraina Historij:Editiones universitatis catholicae ucainorum s. Clementis Papa, in 14 vol.-Romae, 1964-1977.- .-1965.-Vol. ІІ.-P.4-6. P.114-120; 1971.-Vol.ІХ-Х.-P.355-357.-P. 765-769.

9. Analecta OBSM. Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes in 5vol [Collegit G. Athanasius].-Roma: PP. Basiliani, 1972-1981.- Vоl. І: 1600-1640.-1972.-P. 90-97; Vol.ІІ.-1973-P.303-304.

10. Epistolae Josephi Velamin Rutskyj metropolitae Kioviensis catholici / Ed. A. O. Velykyj. – Romae: PP. Basiliani. –1956. – P. 79.

11. Epistolae metropolitarum Kioviensium Catholicorum: Raphaelis Korsak, Antonii Sielava, Gabrielis Kolenda / Ed. A. O. Velykyj. – Romae: PP. Basiliani. – 1956. – P. 87-88. 

12. Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600-1900). Romae: PP. Basiliani. – (Analecta OSBM : ser.2 : Sectio 3, Documenta Romana Ecclesiae Catholicae in terris Ucrainae et Bielarusjae : Epistolae metropolitarum archiepiscoporum et episcoporu). – Vоl. 1: 1600-1640 / Collegit G. Athanasius. – 1972. – P. 90-97. P.231.

  13. Welykyj A. Epistolae Metropolitarum  Kioviaensium Catholicorum.-Romaе,1956. -Vоl.1. -Р. 218-219.

14. Голубєв С.Т. Матеріали для истории западно-русской церкви // Чтения  в историческом обществе  Нестора –летописца / Церковно-историческое общество имени преподобного Нестора летописца.- К. , 1891.- Т.5.- Отд.ІІІ.-С.145-227.

15. Левицкий О.Н. К истории водворения в Киеве унии // Чтения  в историческом обществе  Нестора –летописца / Церковно-историческое общество имени преподобного Нестора летописца.- К., 1891.- Т.5.- Отд.ІІІ.-С.137-143.

16. Закревский Н. Описание Киева. -М., 1891. -Т.І-ІІ..-С.781.

17. Жукович П. Первое вмешательство запорожских казаков в сеймовую борьбу с церковной унией // Христианское чтение.-1907.— март— С. 307.

18. Ваврик М. Нарис розвитку і стану Василіяського чина XVII-XX ст. – Рим: Видавництво ОО. Василіян. – 1979. – С. 3; С. 197.

  1. Нарис Василіянського Чину святого Йосафата // Записки Чина Св. Василія Великого. – Рим, 1992.- С. 143.

20. Тимошенко  Л. З історії уніатської церкви на Київщині (XVI–XIX ст.).- К. -1997. – 87 с.

21. Довбищенко М. Унійна Церква на Київщині кінця VІ ст. –першої третини VІІст. // Архів Української Церкви.Серія 1.Випуск 1. Історія Унії на Київщині 1596- 1839 р.р.-Львів. 2011.-С.34-35.

22. Сінкевич Н. Унійний період історії Софії Київської: запустіння чи відновлення митрополичої кафедри в першій третині 17 ст.// Архів Української Церкви.Серія 1.Випуск 1. Історія Унії на Київщині 1596- 1839 р.р.-Львів. 2011.-С.82-85.

23. Pidłypczak-Majerowicz M. Bazylianie w Koronie i na Litwie: szkoły i książki w działalności zakonu. – Warszawa; Wrocław. – 1986. – S. 144.

24. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijów-Bracław). – Warszawa: Gebethner i Wolff. – (Źródła dziejowe. T. 21). Cz. 2. / A. Jabłonowski. – 1894 – S. 295.

25. Moskałyk J. Rutskiego i Mohyły projekty zjednoczenia kościoła kijowskiego. – Poznań: – 2004. – S. 57-96.

 

Джерело: https://misionar.in.ua/publish/z-zhyttia-chsvv/vasiliyanskiy-monastir-pri-sobori-sv-sofiyi-v-kiyevi-na-pochatku-20-ikh-r-pochatku-30-ikh-r-khvii-st/?fbclid=IwAR0Gf8E9m2Lmz-F6pIDjYDmrqB5UOQXQbeFN1ssxdqBNqdv1UVw1Yrxs5Zo