kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50

Як бібліотека в Києві стала прихистком для парафії

Share

Служба Божа у бібліотеці. Коли почула, що парафія Святих Бориса і Гліба УГКЦ в Києва на Позняках має за храм звичайну міську бібліотеку, м’яко кажучи, здивувалася. Подумалося, мабуть, приходить якихось кілька людей, а в нас завдання написати про живу парафію?!!

Сьогодні парафія відзначає рівно два роки, відколи, завдяки людям доброї волі, почали молитися в бібліотеці по вулиці Петра Григоренка 22/20 у Києві. З цієї нагоди на парафію завітав владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської архиєпархії.

Настоятель парафії – отець Андрій Боднарук.

Тут нема іконостасу, не палять свічок, не кадять кадилом, а ікони підперті книжками і парафіяни моляться на тлі книжок про бої за Українську державність, Голодомор та козацьку славу.

У цей день у Євангелії ми читаємо притчу про багача і Лазаря.

– Сьогодні ми є спраглими простої людяності, – сказав владика Йосиф під час проповіді. – Банальної людяності, яку кожен з нас може дати безперешкодно. Багатство наше не в тому, у що вдягатися і скільки і що їсти. Наше багатство в іншому – у духовних підвалинах, які пробуємо в своєму житті практикувати.

– Молімося про соціальну справедливість, – закликав проповідник, – аби вміти ділитися тим, чим Бог нас обдарував. Якщо зуміємо поставити Бога на перше місце, то соціальна справедливість, наші міжлюдські відносини, наші відносини з небом, матимуть адекватний стан.

– Я сьогодні дякую вам за вашу проповідь, – сказав владика Йосиф до вірних, – за вашу позицію. Дякую вам за те, що, як мені здалося, що дітей більше, ніж дорослих. Я знаю, що бібліотека – храм слова. Але мимо того, що бібліотека храм слова, молитися в бібліотеці наш народ був непризвичаєний. Ми молимося тут два роки. І ростемо. Ростемо в бібліотеці. В іншому вимірі храму, бо ми є храмом Святого Духа. Ми собою творимо храм.

Слова владики деяких вірних розчулюють до сліз.

З нагоди річниці, усіх причетних до служіння в бібліотеці відзначають грамотами. Особливо керівника Центральної бібліотечної системи Дарницького району Оксану Головату.

Оксана Головата:

– Коли отець Андрій прийшов до мене просити про місце для служіння, він мені так розповідав про цю потребу, що я йому не могла відмовити.

– У районі нема акцій, – каже з захопленням пані бібліотекар, – у яких би не брали участь представники парафії Бориса і Гліба. Я дуже вдячна Богові, що два роки тому в жовтні отець Андрій зайшов до нашої бібліотеки і розповів, що він хоче.

– Інколи я собі думаю, ось побудує отець Андрій храм і підуть парафіяни звідси, то що ж тоді ми будемо робити?! Що ж тоді робити бідним бібліотекарям?! – риторично запитала пані Оксана.

На що владика Йосиф пожартував:

– Є така українська пісня «Я звідси не піду, я звідси не поїду…» Гадаю, якщо ми нарешті матимемо храм, то ми все одно знайдемо, що робити в цій бібліотеці.

Оксана Головата – не є греко-католичкою як такою, але відколи греко-католицька парафія поселилася в бібліотеці, вона вважає її своєю рідною.

Пані Оксана розповідає, що часто місцевих людей приваблює не тільки сама Літургія, а чудова українська мова, яка тут звучить, і навіть «пляцки» (торти. – Ред.), які час від часу печуть мирянки, що переїхали до Києві з Західної України.

Отця Андрія у районі через його усміхненість і доброзичливість, за словами Оксани Головатої, називають «наше сонечко».

Під час Літургії помічаю шестирічну дівчинку, яка співає цілу Службу Божу. Каже, її звати Саша.

– Ти знаєш співати Літургію?, – цікавлюся в неї.

– Так, я вже другий рік сюди приходжу, – впевнено відповідає Олександра.

Вона горнеться до однієї жінки.

– Це ваша онука?, – запитую.

– Ой, та де, – відповідає пані Ярослава. – Це просто дівчинка наших парафіян, вони завжди заду стоять, а Саша приходить наперед і завжди співає. Ми всі тут як родина.

Справді як родина, подумки відзначаю я.

Після Літургії люди не поспішають розходитися. І не тільки тому, що сьогодні на парафію завітав владика і планується спільне чаювання. Кажуть, так щонеділі.

На моє здивування, людей до храму, ой… до бібліотеки на молитву приходить досить багато. Цього разу всі навіть не вмістилися, стояли в коридорі в дверях. Здебільшого це люди, які живуть у цьому районі. Їм просто зручно сюди ходити, адже в неділю не хочеться нікуди далеко їздити, особливо з дітьми.

– Раніше ми ходили до Патріаршого собору Воскресіння Христового, але нам з дітьми було далеко туди їздити. Тому, коли отець Андрій заснував тут парафію, ми з радістю почали ходити сюди. І отець Андрій нам дуже подобається, – ділиться парафіянка Галина.

– А те, що Літургія в бібліотеці, для вас це не справляє враження, що це несправжня церква?, – запитую.

– Ну, і що?! Справжня церква – там, де люди, – відповідає просто пані Галина.

– Отець Андрій притягує людей. Він дуже нам подобається, – додає парафіянин Андрій.

Нас теж запрошують пригоститися чаєм та пляцками.

За чаєм цікавлюся в отця Андрія, як йому прийшла ідея служити саме в бібліотеці?

– Бібліотека – це не було перше місце, куди я звертався, – розповів священик. – Я ішов усюди, де були відкриті двері і більш менш пристосовані приміщення для молитви. Звісно, спершу я зустрівся з відмовами. Але не здавався і йшов далі. І Бог мене вивів на бібліотеку.

– Парафіяни розповідають, що ви їх залучаєте до багатьох акцій, – кажу.

– Так, для нас дуже важливо, – зазначає священик, – не закриватися в церкві і лише палити свічки і кадило. Після кожної недільної Літургії йдемо щось доброго робити. Наприклад, маємо списки людей, які є соціально потребуючими. І парафіяни йдуть у магазин після Служби, купляють потрібні речі для них і завозять їм.

– Маємо добрий діалог з Дарницькою районною адміністрацією і через них шукаємо більше людей, яким можемо послужити. За допомогою Карітасу та інші благодійні фонди створили такий собі соціальний хаб, який покликаний допомагати людям. Десь так ми бачимо Церкву, – каже священик.

– Чи не є психологічно важко молитися у бібліотеці?

– Найважче, що треба було перебороти в собі з самого початку, що нам вслід кидали: «це сектанти моляться». Тобто не мені особисто було важко, я більше за людей хвилювався. І я подивляю віру наших парафіян, які, незважаючи на ось такі коментарі, усе більше і більше приходять сюди молитися. І їм не є перешкодою, що тут нема куполів та інших видимих знаків храму як такого.

– А щоб мати свій храм?

– Ми зіткнулися з низкою проблем з виділенням земельної ділянки під будівництво храму. Ми вже маємо шість відмов на наші шість офіційних клопотань. І поки що не бачимо зеленого світла. Гадаю, поки що просто нема політичної волі на це. Але дивлячись на те, скільки нас сьогодні прийшло до храму, це дає валику надію. Я не сам. Знаємо, що часом треба трішки довше почекати, ще більше помолитися і Бог у вірі воздасть.

Під час розмови до священика підходить дівчинка і обіймає його.

– Це ваша донька?, – запитую.

– Ні. Тобто чужих дітей не буває. Але це не моя донька, – каже отець.

Пізніше підходять ще діти і горнуться до священика як до свого тата. Вкотре відзначаю родинний дух на парафії.

Звісно, на парафії Святих Бориса і Гліба не забувають про катехизацію. Зазвичай її проводить сестра Дарія Згромадження Пресвятої Родини. А також троє парафіян вчаться бути катехитами. Дітей тут, слава Богу, не бракує. Їх навіть ділять на дві групи.

Знайомимося з однією потенційною катехиткою – пані Ларисою, яка ще не завершила повне навчання, але вже має право викладати дошкільнятам.

І загалом історія свідчення віри, приходу пані Лариси до УГКЦ дуже цікава. Більшу частину свого дорослого життя пані Лариса не ходила до церква взагалі. Ну, інколи заходила запалити свічку. Спершу вона попробувала ходити до православної церкви, але щоразу їй там робили якісь зауваження.

– Я ніколи не сповідалася, – розповідає жінка, – і хотіла зробити це вперше. Але щоразу, коли я там намагалася це зробити, мені чинили якісь перешкоди, робили зауваження: то на вечірню перед цим не сходила, то без хрестика прийшла, то прийшла надто нафарбована, то не постилася три дні. А в кінці мені батюшка був додав: а якщо ти підеш до когось іншого, я про це знатиму і ти отримаєш покарання.

Якось випадково пані Лариса по телевізору побачила сюжет про повернення Блаженнішим Любомиром осідку Глави УГКЦ до Києва.

– По мені тоді мороз пішов по шкірі. І я почала шукати храм на Лівому березі. Коли знайшла і почула від священика доброзичливий тон, і що можна посповідатися тут і зараз, вийшовши з храму, я відчула велике полегшення і відчуття, що я знайшла свою Церкву.

…Свою Церкву люди знаходять і тут, у бібліотеці. Крок за кроком вірних стає все більше.

А після Літургії бібліотека продовжує жити звичайним життям.

Оксана Климончук
Фото Роман Малко