kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50

Жива парафія в Житомирі: «Наш “отче” дуже старається, тому я і прийшла до Церкви»

Коли ми збиралися до парафії Василія Великого УГКЦ в Житомирі, то знали, що храм там ще не збудовано, відносно готове лише цокольне приміщення, у якому й відправляються Богослужіння. Під’їхали до будови. Подумалося: хто ж у цю холодну пору ходить сюди молитися? Заходимо всередину, а в приміщенні – повно людей… Під ногами дошки, щоб не так тягнуло холодом у ноги, але, здається, це нікому не заважає…

EURW УГКЦ Житомир

Температура – не впливає

– Чому сьогодні, – лунає проповідь настоятеля храму о. Віталія Сидорука, – хлопці віддають свої життя за Україну? Бо вони вірять: що б не сталося, Бог Україну збереже. Що б не сталося, нам із Божою поміччю треба те зло зупинити. Ми маємо вірити, що Бог любить Україну, що Він її не покине й воскресить її! Вірити – як ті, хто стояли на Майдані… Як почути Бога, як зрозуміти Його? Гадаю, єдиний шлях – молитва і читання Божого слова. Віра нам не впаде з неба й не виросте, якщо ми самі її не будемо вирощувати.

Отець закликає людей, щоб вони просили в Бога, аби Він допоміг боротися зі злом, зі страхом, з байдужістю, зневірою.

Нехай наша віра в наших серцях преобразить цілий світ. Голос отця спокійний і переконливий. Спостерігаю під час проповіді за людьми і бачу на обличчях переживання – у кожного своє… Дехто плаче…

Отець Віталій служить тут із 1998 року. Після служби Божої він показує нам будову.

– Це ще не холодно, – каже настоятель. – Але температура не впливає на відвідування Богослужінь.

На його переконання, людей до храму приводить Бог.

– Дехто прийшов, почитавши про нас у Інтернеті, а дехто побачив, що ведеться будівництво – і їх це зацікавлює. Люди приходять і залишаються… Ми не робимо нічого особливо, просто намагаємося бути родиною.

Жива парафія – це як родина…

При парафії від самого початку здійснювалося соціальне служіння. Зараз тут діє пункт допомоги одягом.

– Тобто збираємо, приймаємо, роздаємо… Спершу роздавали малозабезпеченим, тепер допомагаємо переселенцям. До війни надавали допомогу інтернату, дитячій лікарні. Зараз намагаємося дбати про поранених.

Отець часто відвідує житомирський військовий полігон, де сповідає, причащає, відправляє Богослужіння… Парафія організує різні акції для військових.

– На Преображення кожен військовий на полігоні отримав кілограм кавуна. На День захисника – на Покрову – почастували шоколадом, Карітас допоміг…

– Отче, а що у вашому розумінні означає «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», – цікавлюся.

– Парафія має бути як родина – всі навколо Отця. Інакше нічого не вийде… Якщо це не є родина, якщо є хтось «нерідний», то не знаю, чи може щось вийти. І ставитися до парафіян маємо так само, як до своєї родини – цікавитися кожним із них, переживати його труднощі й радощі…

Щодо перспективи завершення будівництва, то священик сповнений оптимізму, бо хоч парафія і не вельми численна, але жертовна. Люди, каже він, не жаліють коштів. Дуже багато людей співчувають нам та підтримують. Пожертви приходять з цілого світу. Дякуючи нашим Владикам інформація про наші потреби лунає скрізь. А майже все, що всередині – художні, оздоблювальні роботи, начиння, – то за пожертви самих парафіян.

– Ми не хочемо будувати будь-що, цей храм повинен мату якусь мистецьку цінність, бо мистецтво – то від Бога і також веде до Бога. Тому підходимо до зведення його справді як домівки Божої, – каже священик.

Він відзначає, що чим більш оздобленою стає церква, тим більше людей приходить…

«Це… як любов доброї свекрухи і невістки»

…Після Літургії люди не поспішають розходитися. Хтось залишається до сповіді, хтось чекає на дітей, які в цей час на катехизації з сестрами-василіянками. Люди активно спілкуються й радо йдуть на контакт.

УГКЦ відновила своє служіння в Житомирі 1996 року – після майже 200-літньої перерви… Цікавимося, як і чому люди прийшли до Греко-Католицької Церкви.

Крім, вихідців із Західної України, тут чимало й корінних житомирян.

Пані Світлана родом з Грузії. Раніше була прихожанкою Московського патріархату тут же на мікрорайоні в Житомирі, бо, як каже, був дуже хороший отець Василій. Проте він помер, і багато що змінилося.

– Якось син мені каже: мамо, тут є Греко-Католицька Церква. А я кажу: та як я, православна, туди ходитиму? Він мені все пояснив, ще дав почитати інформацію про цю Церкву. І я прийшла. Сестри і батюшка Віталій мене так тепло зустріли!.. Хоча я і російською мовою розмовляла… Тут атмосфера дуже хороша. Я не роблю якийсь вибір – туди чи сюди… Просто вважаю, що Бог єдиний, а в цьому храмі мені тепло, духовно тепло. Знаєте, це як любов свекрухи і невістки. От як добра свекруха зустріне свою невістку, така й любов у них буде. Так само в мене з Греко-Католицькою Церквою…

Пані Світлана сьогодні прийшла до храму з онучкою, яка ще й ходить у іконописну школу при монастирі сестер-василіянок. Свято-Введенський жіночий монастир знаходиться в цьому ж мікрорайоні – за кілька кілометрів від будови.

– У нас більше, ніж просто парафія, – продовжує пані Світлана. – Це як родина. Наш «отче» дуже старається, аби всі були як друзі, як рідні.

Цікавимося ще в однієї, старшої віком, жінки, чим їй припав до душі цей храм. Пані Людмила багато відвідувала храмів, поки прийшла до Святого Василія. Літургія завершилася, і вона чекає в черзі до сповіді.

– Сюди приходжу як додому, тут усі всіх знають… Обов’язково хтось до тебе заговорить, поцікавиться твоїм життям… Сестри дуже привітні… І отець такий доладний. Може, саме через нього я тут!..

Щонеділі після Літургії сестри-василіянки провадять катехизацію для дітей. Навчання проходить у вагончику, де пробуває охоронець. Діти діляться на дві групи – старшу і молодшу. Старшим сьогодні роздали слова до свята Миколая, а також текст привітання до приїзду Блаженнішого Святослава, який 22 листопада має освячувати новозбудований Свято-Введенський храм при монастирі. Молодшим розповідають, що таке храм і що кожен елемент у ньому означає.

У вагончику є піч, завдяки якій тут тепло і затишно, дарма що тісно. На кухні охоронець варить картоплю. Запах вареної бульби, дух цього теплого вагончика, дитячий сміх, слова сестри про молитву створюють якусь особливу атмосферу. І я розумію, що комфортні умови – це добре, але далеко не головне в донесенні слова Божого. Що ось вона та жива парафія – коли усмішка і добре слово сестри доходять до серця підлітка…

«Моє покликання – конкретне і чітке»

Після храму прямуємо до згадуваного монастиря Чину Святого Василія Великого. Вони схвильовані, бо за кілька днів Глава Церкви прибуде сюди освячувати храм, а роботи ще непочатий край.

Напевне, у таких місцях, де Церква тільки відроджується, парафія мусить бути особливо «живою», адже інакше не виживе.

При монастирі діє іконописна школа, де навчання проходить по неділях. З учнями займається сестра Філомена. Свого часу вона закінчила Львівську національну академію мистецтв. Її учні – різної вікової категорії, від п’яти до шістдесяти.

Поки чекаємо на початок занять з іконопису, нас пригощають смачним обідом, і ми спілкуємося з настоятелькою сестрою Маргаритою. Знову ж таки – про живу парафію.

– Жива парафія – це перш за все спільнота, – каже вона, – де люди знають одне одного й розділяють проблемами одні одних. Це як родина. Я б навіть порівняла з монастирем. Жива парафія – це як перше християнство. Адже перші християни знали одні про одних, цікавилися одне одним, переживали спільні клопоти, радощі…

Сестра Маргарита служить у Житомирі чотири роки. Спочатку стикалася з ворожістю та пропагандистськими стереотипами про «розкольників» та «уніатів».

– Та все змінилося після Майдану, – зазначає вона. – Люди можуть не належати до нашої Церкви, але ставляться дуже прихильно… Ми часто їздимо громадським транспортом з монастиря до храму, і чуємо розмови – як вони обговорюють, що сказав Блаженніший Любомир Гузар чи Блаженніший Святослав. Нас часто запитують, якої ми Церкви. Кажемо, що греко-католики. «А це те, що Гузар», – чуємо у відповідь.

Зрозуміло, у Львові чи Тернополі парафії великі, і люди не знають одні одних, а тут усі знайомі між собою.

– І коли хтось приходить новий, то ми підходимо, цікавимося… І це дуже подобається людям… Коли хтось довго не з’являється до храму, телефонуємо – чи, бува, чогось не трапилося, – розповідає сестра.

– Маємо велике бажання, – продовжує вона, – щоб храм, який ми освятимо, став місцем зустрічі людини з Богом. Треба міняти той стереотип, що наша Церква має галицьку прописку. Помаленьку ми повертаємо її історичну присутність на всі терени України. Вбачаю нашою місією дати людям відчути їхню гідність…

Сама сеcтра-настоятелька в монастирі з сімнадцяти років, а покликання відчула ще у дванадцять. е

– Моє покликання було завжди конкретне й чітке! – каже сестра Маргарита.

Мені подумалося, що, бути справжніми місіонерами можуть лише ті, хто точно знають, чого хочуть від життя.

Фото: Роман Малко

Оксана Климончук, Департамент інформації УГКЦ