kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50
kyiv-80-50

Історія

FacebookTwitterGoogle+Google GmailVK

Київська Архиєпархія УГКЦ є однією з правонаступниць Київської митрополії, що утворилася у 988 році в результаті хрещення Руси-України князем Володимиром Святославичем, як церковна провінція Константинопольського Патріархату з центром у місті Київ.

У 1458 році, через повстання у Москві Московської митрополії, Константинопольський Патріархат сформував нову Київську митрополію, що перебувала поза впливом московських ієрархів та князів.

Розділення Київської митрополії на Унійну та Православну

У 1596 році рішенням більшості церковної ієрархії Київської митрополії була відновлена єдність з Апостольським Престолом була перепорядкована Папі Римському після прийняття Берестейської унії і проіснувала як єдина еклезіальна структура до 1620 року, коли єрусалимський патріарх Феофан, на прохання гетьмана України Петра Сагайдачного, висвятив для Київської Православної Митрополії митрополита Йова Борецького та нових єпископів, що поклало початок існуванню двох Київських митрополій – унійної (греко-католицької) і православної.

Київська Унійна Митрополія була ліквідована в 1839 на псевдо-соборі в Полоцьку і насильно приєднана до Російської Православної Церкви.

Відродження УГКЦ в Центральній Україні

Після виходу УГКЦ з підпілля та відродження незалежності України на поч. 90-их років ХХ ст., почала відновлюватись УГКЦ на території Лівобережної України.

2 квітня 1996 року декретом Верховного архиєпископа УГКЦ Мирослава-Івана кардинала Любачівського утворено Києво-Вишгородську Екзархію, яка обіймала всю територію України окрім Галичини. Згодом з Києво-Вишгородської Екзархії утворились (шляхом виокремленння) такі еклезіальні структури, які входять до складу Києво-Галицької Митрополії УГКЦ:

· Київська Архиєпархія;

· Луцький Екзархат;

· Донецький Екзархат (в 2014 р. виокремлений з Донецько-Харківського Екзархату);

· Харківський Екзархат (в 2014 р. виокремлений з Донецько-Харківського Екзархату);

· Одеський Екзархат (в 2014 р. виокремлений з Одесько-Кримського Екзархату);

· Кримський Екзархат (в 2014 р. виокремлений з Одесько-Кримського Екзархату).

21 серпня 2005 проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва.

  • Доповідь Владики Йосифа Міляна на Конференції у Радомишлі

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ ХVIIXVIII СТОЛІТЬ
ДО 300-ЛІТТЯ ЖИТОМИРСЬКОЇ УНІЇ 1715 РОКУ

Київська архиєпархія: 300 років в Єдності з Вселенською Церквою

Ваше Блаженство,

Всечесні отці,

Високопреподобні брати і сестри в монашестві, Високоповажні історики-науковці,

Достойні учасники конференції,

Дорогі брати і сестри!

20 Квітня 1995 р., о. Архимандрит Рафаїл Турконяк був призначений Блаженнішим Мирославом-Іваном Кардиналом Любачівським, Апостольським Адміністратором Української Греко-Католицької Церкви на Центральні і Східні терени України.

Цього року виповнюється 20-ліття з часу, коли 20 березня (2 квітня) 1996 р., грамотою Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського «і за згодою Святішого Отця Папи Івана Павла ІІ» було проголошено Києво-Вишгородський Екзархат як підвалини майбутньої розбудови ієрархічних структур в Східній, Центральній, Північній та Південній Землі України.

6 грудня 2004 року відродилась Київська архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви, яка об’єднала християн східного обряду, котрі залишаються вірними ідеалу єдності з Апостольським Престолом і наслідником Святого Петра. Відродження архиєпархії є лише одним моментом у двохтисячолітній історії київського християнства, привнесеного на київські пагорби Апостолом Андрієм. Церква Христова в Києві є сестрою найдавніших стовпів християнства – Риму, Олександрії та Антіохії, а тому заслуговує на детальне висвітлення своєї історії та збереження своєї традиції для майбутніх поколінь. Цього року виповнюється трьохсотлітній ювілей маловідомої, але визначної події в історії Української Церкви, – Житомирської унії. Ця подія, історичне, суспільне, культурне і передовсім релігійне значення якої є темою нашої конференції, була виявом відвічного прагнення українських християн – плекати єдність Вселенської Церкви і леліяти любов усіх членів Містичного Тіла Христового. Вся історія Української Церкви – це історія формування самобутності українського християнства в єдності з Апостольським Престолом Святого Петра. Ця історія була позначена не тільки ранами на тілі єдності Вселенської Церкви, яких завдавали вороги Української Церкви та українського народу, але й відновленням заповіданої Христом єдності, як тільки зникали диявольські атаки ззовні.

Історія Української Церкви тягнеться від того моменту, коли Апостол Андрій прибув до колиски майбутнього українства і, за словами Нестора Літописця, “зійшов на ці гори, і благословив їх, і помолився Богу”. Нечасто при цитуванні “Повісті временних літ” дослідники звертають увагу на те, що літописець, продовжуючи описи місійних подорожей Апостола Андрія, наголошував на тому, що Святий Андрій, після відвідин праукраїнських земель, відправився до Риму, щоби зустрітися зі своїм братом, Апостолом Петром, та розповісти йому про народ, якому він сповіщав Євангеліє. Цей пасаж Несторового літопису, який перегукується з дуже ранніми свідченнями Орігена та отця церковної історії Євсевія Кесарійського, знаковий і символічний, оскільки він показує, що християнство до Риму і до Києва, чи радше на землі, де згодом був зведений Київ, занесли два Апостоли, які були рідними братами. Відтоді й до сьогодні ними засновані Церкви є сестрами, які всупереч усіх перипетій минувшини, плекають єдність віри і любові.

Наступною яскравою сторінкою в історії Української Церкви стала проповідь солунських братів Кирила і Методія. Хоч вони й не відвідували Київ, однак мали неабиякий вплив на християнізацію Русі. Не варто забувати важливий факт з їхніх біографій. Коли апостоли слов’ян, всупереч тогочасній традиції Церкви, переклали богослужіння слов’янською мовою, вони заклали підвалини нового типу християнської культури. Досі християни молилися лише тими мовами, на яких Пилат зробив надпис на Хресті Господньому, тобто єврейською, грецькою і латиною. Переклад богослужбових текстів став революцією в тогочасному християнстві. Чи змогла б розвинутись самобутня слов’янська культура, якщо би наші предки молилися грецькою? Чи мало би Слово Боже такі рясні плоди на наших землях, якщо б воно проповідувалося мовою Візантії? Напевне, ні! Неможна забувати й того, що Святі Кирило і Методій впровадили використання слов’янської мови у богослужіння не самовільно, а з благословення Папи Адріана ІІ. Знали ці проповідники Слова Божого, що очікувати від Константинополя канонізації слов’янської мови даремно. Знали вони також, що Церква-сестра, заснована Святим Петром, ніколи не відвернеться від слов’янського світу, і допоможе злеліяти молоді паростки віри, коли вони були ще такими слабкими.

Знала й Римська Церква, що її сестра в Києві подасть їй руку допомоги, коли сили зла виявлять свою агресію до єдності Тіла Христового. Найбільша рана, якої зазнала Церква за всю свою історію, відбулася у 1054 році, коли загострення відносин між Римом і Константинополем розірвали Церкву. У цьому році патріарх Михайло Келуларій, відмовившись почути поради Папи Лева ІХ та імператора Константина ІХ, обмінявся з делегацією Папи, на чолі якої стояв Кардинал Гумберт, анафемами. Покидаючи Константинополь, папські легати прибули до Києва, оскільки були певні, що тут вони отримають підтримку і захист. В ситуації особливої небезпеки, коли світ переповнювали складні політичні бродіння, легати Римської Церкви, безперечно, добре зважили, куди їм краще відправитись після невдалих відвідин візантійської столиці, і напевне б не ризикували, якби не були б переконані в тому, що тут вони будуть у повній безпеці.

Століття перед цим християни Русі під проводом княгині Ольги, шукаючи підтримки серед християнських народів світу, зверталися саме до Римської Церкви. Яскравим прикладом цього була місія єпископа Адальберта з Майнцу, який прибув до Русі в середині Х століття на запрошення княгині; посольство Папи Бенедикта VII до князя Ярополка 977 року; посольства Папи Івана XV та Папи Сильвестра ІІ до князя Володимира. Вагомим показником тісних контактів Києва і Риму є підтримка князем Володимиром місії Святого Бруно-Боніфація до печенігів, а також підтримка князя Ізяслава з боку Папи Григорія VII. Тісні відносини Римської у Київської Церкви відобразилися і в літургійному житті. Впроваджене митрополитом Єфремом у календар Київської Церкви свято Перенесення молей Святого Миколая є особливо промовистим фактом.

Прагнення зберегти єдність Київської Церкви з Апостольською Столицею поширювалися по всіх українських землях. Особливою віхою у відносинах Церков-сестер є унійні прагнення в Галичині. У ХІІІ столітті угорський князь Андрій ІІ писав до Папи Інокентія ІІІ: “Князі і народ Галичини бажають бути в єдності зі святою Римською Церквою, але за тої умови, щоби вони могли дотримуватися свого обряду”. Ці прагнення виразились у запрошенні галицьких єпископів на Четвертий Латеранський Собор 1215 року, на який вони, однак, через внутрішні політичні проблеми поїхати не могли. У важкий час правління Данила Галицького, коли монголо-татарські орди поневолювали Русь, прагнення відновити давню єдність Церков Риму і Києва виринула з новою силою. В 1245 році Папа Інокентій IV скликав Перший Ліонський Собор, в роботі якого брав участь київський митрополит Петро Акерович. Цей Собор був дуже плідний для нашої Церкви. Вже через рік Україну відвідав папський легат Джовані де Плано дель Карпіні. А в 1247 році була укладена Ліонська унія, яка єднала Київську Церкву з Римською. В цьому ж році Папа видав буллу, якою закликав до Хрестового походу проти монголо-татар з ціллю військової допомоги Русі. Ліонській унії не судилося реалізуватися; вона залишилась лише на папері. Як це часто траплялося в українській історії, на заваді стали зовнішні вороги. Втім Ліонська унія не була лише миттєвим спалахом. Вона залишила свій вагомий слід у пам’яті народу, і давала надію на те, що колись таки ця знаменна подія відбудеться. Проблиск надії з’явився під час Собору в Констанці, скликаному Папою Мартином V, на який у 1418 році відправився митрополит Григорій Цамблак.

XV століття стало для християн часом особливої небезпеки. Турки, атакуючи Візантію, змусили всіх християн по-новому оціни втрачений скарб єдності. На задній план відійшли всі політичні амбіції та нашарування минулого. Тепер християни побачили, наскільки важливим є заповіт Христа – зберігати єдність Церкви. Виразом усезагального прагнення єдності став Флорентійський Собор. 5 липня 1439 року в соборі Санта Марія дель Фіоре у Флоренції був підписаний акт єднання Східної і Західної Церкви. Представником Руської Церкви при підписанні цього документу був київський митрополит Ісидор. Яким би не було розгортання Флорентійської унії у Візантії, в Русі вона мала усі шанси на втілення у життя. Однак геополітична ситуацію на східних теренах Європи внесла свої корективи. Поява Московської держави, з її концепцією «Москви – ІІІ Риму», призвела до поглиблення церковної кризи на землях колишньої Київської Русі. Її автором був, зокрема,  московський князь Василій ІІ, який видав розпорядження заарештувати київського митрополита Ісидора і ув’язнити до Чудівського монастиря.

Найбільш успішним і плідним виразом прагнення єдності Вселенської Церкви та перебування в єдиному еклезіальному тілі стала Берестейська унія. Її історія добре відома не тільки дослідникам, а усім, хто цікавиться справжньою історією Церкви й українського народу. Тому немає сенсу зупинятися на деталях. Я б хотів радше зосередитися на тому, як українські єпископи розуміли цю визначну подію, тобто яке внутрішнє налаштування підштовхнуло їх ініціювати об’єднання Київської і Римської Церкви. На підставі історичних джерел можна зробити висновок, що єпископи виражали не тільки власні бачення майбутнього Церкви, а й користувалися у своїх унійних прагненнях величезною підтримкою духовенства і мирян. А це означає, що в налаштуванні єпископату можна прогледіти й загальний дух, який панував серед українського народу в XVI століття. Отож, щоби проілюструвати налаштування українського єпископату, доречно навести три цитати. 24 червня 1590 року на Синоді в Бересті українські єпископи підписали декларацію, якою почали об’єднавчий процес. У цій декларації сказано: “Ми, підписані єпископи, заявляємо, що наш обов’язок дбати про спасіння душ як наших, так і довіреного нам Богом християнського народу, Христового стада та привести його до згоди й єдності. Тому ми за Божою поміччю, бажаючи признавати одного Архипастиря, правдивого Намісника Святого Петра на Римськім Престолі, Святішого Папу своїм пастирем, мати його своїм Головою, йому завжди підлягати і його слухати, з чого сподіваємося великого помноження хвали Бога і Його Святої Церкви, та бажаючи мати нашу совість чистою, – постановили ми заявити Найсвятішому Отцеві Папі Римському наш послух”. 2 грудня 1594 року з’явилась декларація Митрополита Михайла Рогози та українського єпископату, в якій, серед іншого сказано: “За натхненням Святого Духа – бо лиш Його це діло, а не людське – ми роздумували з великим болем нашого серця, скільки-то перешкод мають люди до спасіння без цієї єдності Божих Церков, у якій, починаючи вже від Христа Спасителя нашого та святих його Апостолів, наші предки перебували та визнавали єдиним найвищим Пастирем та Першопрестольником у Церкві Божій тут на землі не когось іншого, а Святішого Папу Римського, як про це ясно свідчать Собори й Канони, і йому були послушними в усьому. І як довго це було дійсністю, завжди в Церкві Божій був лад і зростало богопочитання”. Врешті в декларації Берестейської унії від 8 жовтня 1596 року сказано: “Ми, бачачи як єдина влада Божої Церкви в Євангелії й устами Господа нашого Ісуса Христа є заснована та утверджена, щоб Христова Церква на одному Петрі, немов на камені, стояла твердо та керувалася одним і ним була ведена, щоб в одному тілі була одна голова і в одному домі був один господар і розподілювач Божих ласк, поставлений над Божою челяддю і щоб дбав про лад і роздумував про благо всіх; і цей-то лад Божої Церкви, який почався від апостольських часів, тривав завжди”.

Висловлене українським єпископатом під час укладення Берестейської унії виражає щире прагнення відновити єдність Вселенської Церкви. При цьому єпископи розглядають унію не як нову дійсність, привнесену із-зовні, а як повернення до природного стану речей, встановленого Христом. Берестейська унія ніколи не була розірвана, попри усі зовнішні, а інколи й внутрішні, чинники які намагалися її знівелювати. А це підкреслює, що Українська Церква є подвижником єдності, яку вона відстоювала упродовж століть, оскільки прагненням Христа полягає у баченні своїх послідовників єдиними.

Берестейська унія стала початком відродження єдності Церкви. Цей процес триває й досі, а завершиться він, так виглядає, ще не скоро. Зрештою, темпи відродження єдності залежать від нашої активності та від того, на якому єрархічному щаблі духовних, соціальних і культурних цінностей нашого світогляду вона перебуватиме. Для того, щоби накреслити подальший шлях, необхідно актуалізувати у суспільній пам’яті ті кроки, які вже пройдені. Це особливо важливо і важко, зважаючи на ті активні, а нерідко й жорстокі, спроби її знищити. Серед вагомих кроків унії, вивчення яких є нагальним аспектом побудови істинної історичної пам’яті, є Житомирська унія 1715 року, вивченню якої присвячена сьогоднішня конференція. Її важливість не тільки в тому, що завдяки їй до єдності з Апостольським Престолом прийшло багато українських християн, а передовсім своїми діячами. Якщо серед учасників Берестейського Собору переважали єпископи та церковні провідники, то на Житомирський Собор 1715 року з’їхалися священики і миряни. Факт такого Собору беззаперечно доводить, що унія не була нав’язана польським урядом чи католицьким духовенством за посередництвом українського єпископату, а випливала з глибоких духовних переконань українського народу, який щиро прагнули єдності Вселенської Церкви.

Я навмисне омину детальний розгляд феномену Житомирської унії 1715 року, передаючи цю справу в руки фахових істориків, богословів, релігієзнавців та всіх, хто прагне відкопати історичну правду серед кургану пропагандистського мотлоху. Ще рано робити висновки на цю тему. Сьогоднішньою конференцією ми починаємо вивчення ще однієї маловідомої сторінки нашої минувшини. Українська Церква та народ очікує від наукового співтовариства глибокого аналізу Житомирської унії, а я можу лишень побажати успіху в наукових пошуках та, від цікавості затамувавши подих, слідкувати за цим величним дійством – воскресінням у науковій пам’яті ще одного свідчення вірності українського народу відвічним заповітам Христа.

Передаючи розгляд теми у фахові руки, дозволю собі лишень висловити кілька побажань. Тема Житомирської унії 1715 року є прикладом маловідомої сторінки вітчизняної історії. Таких сторінок у нашій історії багато. Довгі десятиліття пропаганди, організованої спершу Російською імперією, а згодом Радянським Союзом, бачили серйозну небезпеку у висвітленні істинної історії. Планові пропагандистські заходи були дієвими та досягли поставленої перед ними мети. Минуло чверть століття державної незалежності України, проте в ментальному просторі до свободи ще далеко. Правдива історія сьогодні наче замкнута в тісних рамках наукового співтовариства. На сторінках дисертацій та монографій, в доповідях на наукових конференцій і семінарах, у фахових статтях ми можемо зустріти правду, але погодьмося, що сторінки наукових текстів перегортають небагато українців. А тому правда про минуле залишається закритою від широких мас. В сучасних умовах вітчизняного освітнього простору годі сподіватися державної підтримки для закладення патріотичних основ виховання нації. Це завдання, як і в минулих століттях, лягає на плечі інтелігенції. Програмний лозунг, до реалізації якого покликані ми – Церква та наукова еліта – проголосив Христос: “Пізнайте правду, і правда визволить нас” (Ів.8:32). Ці слова стосуються не тільки сакральної царини, а й соціально-політичної дійсності. Якщо б ми впродовж усіх років незалежності через засоби освіти, науково-популярні середники, засоби масової інформації та інше доносили до широкого загалу правильне висвітлення української минувшини і цим долали наслідки чужинської пропаганди, можливо сьогодні нам не прийшлось би платити кров’ю за незнання, не було би й тих тисяч обманутих, які сьогодні відстоюють чужі ідеали. Все це ставить перед нами два ключові завдання: вияснити історичну правду та донести її до українського народу. Нагальність виконання цих завдань продиктована гострою необхідністю в рамках актуальних історичних перипетій.

Бажаю усім науковцям, які жертвують свої зусилля і таланти у вивчення феномену Житомирської унії, Божого благословення, наснаги і терпіння! Відкривати правду – це Божа місія. Немає більшого щастя, аніж реалізувати у своєму житті Божі завдання. Нехай ця конференція стане яскравим проблиском правди у світі темряви заради щастя і добра Української Церкви і українського народу!

м. Київ                                                                                 Владика Йосиф Мілян

28.05.2016 р. Б.                                                                   Єпископ-помічник Київський